а смысл мне быть несчастливой?
Запізнюючись до школи я йшов довшою дорогою, причина цьому дівчина з самотніми очима, блакитними і прозорими, як літнє безхмарне небо.
Я йшов цим шляхом, з надією її зустріти.
Ми навчаємось в одній школі, але я ніяк не наважувався з нею познайомитись. Одного разу намагався, але підійшовши до неї на відстань двох метрів, я дуже хвилювався, і не зміг промовити ані слова, опускаючи свій погляд в підлогу.
І ось я звону йду тією ж дорогою.
Раптом відчуваю дотик ніжних рук, що затулили мої схвильовані очі, обернувшись я побачив ії, дівчину із моїх мрій. Я не міг і мріяти про це, але заціпенівши від несподіванки не зміг промовити ані слова..., а вона просто посміхнулась у відповідь.
Її посмішка зігрівала мою душу, а золотаве волосся легко і невимушено розвивалося від осіннього вітерцю.
Ми разом йшли до школи, розмовляли, і танцювали під дощем.
Під кінець того дня, я хотів розказати ій про свої почуття, але не наважувався. Настав час прощатись, її самотній погляд опущений в підлогу, ранив мою душу, але я не зміг промовити ані слова...
Вона стояла на відстані двох метрів, а вітер розвивав її золотаве волосся, і лише її слова "Не йди" тримали ще мене в цьому паралельному, омріяному світі.
Я підійшов, і пригорнувши її до себе, промовив:
"Я не смію заглядати в твої очі".
Прокинувшись, я ще довго згадував її самотній погляд, і золотаве волосся, що невимушено розвивалось від вітру...
Я йшов цим шляхом, з надією її зустріти.
Ми навчаємось в одній школі, але я ніяк не наважувався з нею познайомитись. Одного разу намагався, але підійшовши до неї на відстань двох метрів, я дуже хвилювався, і не зміг промовити ані слова, опускаючи свій погляд в підлогу.
І ось я звону йду тією ж дорогою.
Раптом відчуваю дотик ніжних рук, що затулили мої схвильовані очі, обернувшись я побачив ії, дівчину із моїх мрій. Я не міг і мріяти про це, але заціпенівши від несподіванки не зміг промовити ані слова..., а вона просто посміхнулась у відповідь.
Її посмішка зігрівала мою душу, а золотаве волосся легко і невимушено розвивалося від осіннього вітерцю.
Ми разом йшли до школи, розмовляли, і танцювали під дощем.
Під кінець того дня, я хотів розказати ій про свої почуття, але не наважувався. Настав час прощатись, її самотній погляд опущений в підлогу, ранив мою душу, але я не зміг промовити ані слова...
Вона стояла на відстані двох метрів, а вітер розвивав її золотаве волосся, і лише її слова "Не йди" тримали ще мене в цьому паралельному, омріяному світі.
Я підійшов, і пригорнувши її до себе, промовив:
"Я не смію заглядати в твої очі".
Прокинувшись, я ще довго згадував її самотній погляд, і золотаве волосся, що невимушено розвивалось від вітру...
-
-
02.04.2009 в 01:48