Ілюзією прожитих віків,
Поетами написаних історій.
В маленькім місті крізь полон дощів
Навік зустрілись дві крилаті долі.
Словами не можливо розказать,
Як ті серця замріяно кохали.
в таке не міг повірить навіть Бог.
Вони ж під небом високо літали.
Таких історій дуже мало на землі,
Вони кохали дуже сильно й до нестями.
Їм дуже заздрили всі очі злі
Та не зломать любові, яка жила віками.
Дивився в її очі він, тонув,
Для неї вж він був просто ідеалом
Ніхто б тоді ніколи не збагнув,
Що може все завершитись провалом.
Чи може Бог дивився не туди.
Чи може замалий для них став світ.
Не зміг він врятувати від біди
Той ніжний і закоханий політ.
Чому трапляється таке ніхто не знає.
І виникло багато запитань.
Її він досі пристрасно кохає,
Вона ж, чомусь, не хоче цих кохань.
Навіщо все це? Як це зупинити?
Нема причин. Їх не було, повір.
Коли проходить день і наступає вечір
Він наче вітер вилітав на двір.
І дивиться у гору й тихо плаче,
Шука на небі дві ясних зорі.
Одна десь над Полтавою літає,
А інша світиться у нього у дворі.
Він падав на коліна і благає,
Щоб доля повернула ту любов.
До крику, до жалю і до нестями
Він хоче обійняти її знов.
Сюжет простий: щоночі він благає
Усе вернути і почати знов.
І хай наступить день і знов засяє
Їх спільний день, де починається любов
....
-
-
07.07.2009 в 18:45-
-
08.07.2009 в 00:59-
-
08.07.2009 в 02:01Как же плохо ты меня все-таки знаешь... А жаль...
-
-
08.07.2009 в 02:02-
-
08.07.2009 в 15:15Скажи, а разве не на столько тебе нужен твой Шатило..?
Разве не настолько хочется постоянно его видеть, знать, что с ним всё в порядке..
Защищать, как маленького мальчика..
Разве не так..?
А вот теперь представь - он твой, вы вместе и твоя жизнь похожа на сказку..
Есть всё, чего не было до этого... Ты спокойно засыпаешь с мыслями о том, что у тебя етсь тот, кого ты так сильно любишь... Он рядом.. и нереальным кажется, что бы он куда-то делся..
...
а жизнь может отобрать у тебя твоё самое большое счастье...
И делает это, так подло...
Что ты будешь чувствовать..?
Разве не будешь готова отдать всё, что бы вернуть такую дорогую любовь?..
Разве не будешь его оправдывать во всём, что бы он не делал..?..
Поклонятся..?
Нет, это не то..
Это просто называется "любовь"..
После того, как прошло уже 1.5 года..
Ты понимаешь это.
это не поклонение..
Это борьба с самой собой..
Борьба с реальностью и мечтой..
Ежедневное сражение со своим собственным сердцем...
И боль..
И что, нельзя позволить себе быть побежденной чувствами, хоть иногда...
нельзя позволить погрустить..
написать что-то слёзное..
Но я не могу согласится с тем, что это поклонение..
Это воздух и все твои мысли..
Это то, как ты скучаешь... и то, как больше никогда не будешь жить..